02.04.2026 13:4359
Натрапивши на це відео випадково, вона передивлялася його десятки разів. Вдивлялася в деталі, прислухалася до голосу і тихенько колисала в душі надію, що це він— її брат. Минуло більше року, але підтвердження досі немає — і вона знову і знову переглядає ті кілька страшних і водночас обнадійливих відеокадрів.
«З дитинства наш Володя був чемним хлопцем. Мене, як старшу сестру, завжди поважав і слухався», — розповідає Зоя.
Від інших дітей його віку він майже не відрізнявся. Обожнював машинки та квадроцикли — це були його улюблені забави. Проте, за словами сестри, Володимира Шепу найбільше цікавила можливість заробити гроші.
Трохи незвично для юного хлопця, та сам він точно знав для чого йому ті заробітки: щоб відкрити бізнес.
«Відразу після закінчення школи він влаштувався на роботу на фірму мого чоловіка», — продовжує Зоя. І гроші почав заробляти і своєму захопленню не зрадив, адже бізнес був тісно пов’язаний із продажем машин та квадроциклів.
Згодом Володимир почав працювати водієм швидкої допомоги, одружився, в сім'ї народилося двоє дітей. Два роки працював за кордоном — жив звичайним життя.
Усе змінилося на початку повномасштабної війни.
«Перші дні для нас, як і для всіх в Україні, були дуже важкі: страх, відчай, нерозуміння що далі, паніка. Ніхто не знав, що робити, що нас всіх чекає. А 28 лютого 2022 року син мені дзвонить і каже: “Привезіть мені, будь ласка, сигарети. Я вже підписав документи і їду на навчання», — доповнює розповідь доньки мама, Ганна Михайлівна.
Так родина дізналася, що Володимир зробив свій вибір.
«Мені він довіряв особливо, постійно дзвонив, усім ділився, розповідав», — додає сестра.
Спочатку у словах брата відчувалася злість, як ворог міг напасти, що йому від нас треба? Але з часом важкі бої, втрати, зробили своє. Володимир все тримав у собі, не нив, не скаржився, не говорив, що боїться чи втомився. Але стало зрозуміло, що братові непросто, особливо важко психологічно. Найтяжчим ударом стала утрата побратима — найкращого друга. Після цього Володимир довго не міг оговтатися, звинувачував себе, що не зміг урятувати товариша.. Ці думки не полишали його навіть уві сні.
«Після цього я все частіше чула від нього: “Навіщо мені тут до когось прив’язуватися, коли всі можуть загинути в будь-який момент?” — згадує Зоя. — Навіть з телефонних розмов було зрозуміло, наскільки він змінився, зневірився».
Дальше — більше, тривожні думки, запитання: «А що буде з моїм домом, якщо я загину?» — розповідає сестра. Каже, що намагалася перевести розмову на щось інше, відганяти ці думки.
Мама з донькою, розповідаючи про сина і про брата із сумом згадують останній бій 4 грудня 2023 року поблизу села Діброва на Луганщині, де Володимир Шепа, 1989 року народження, служив на той момент.
«Перед тим він казав, що попередня позиція була дуже важкою. Вони були зовсім близько до ворожих військ і в якийсь момент змушені були покинути все — бронежилети, рюкзаки, особисті речі. На нову позицію довелося купувати все заново», — згадує мама.
«Зазвичай брат після кожного виходу телефонував у будь-який час, щоб сказати, що з ним все добре. А тут я прокидаюся о п’ятій ранку і розумію — ні дзвінка, ні повідомлення. І телефон вимкнений. Починаю дзвонити, нічого з собою не можу зробити, руки трусяться, тисну і тисну на кнопки… Я дуже сподівалася, що вони просто затрималися… Але вже 5 грудня чітко зрозуміла: сталося щось страшне».
За кілька тижнів до виходу на цю позицію Володимира перевели в іншу бригаду, де родина нікого не знала. Тому сестра одразу звернулася у військкомат, намагаючись зв’язатися з командиром.
«Ми навіть зверталися до банку, щоб дізнатися, коли він востаннє користувався карткою. Сказали — 2 грудня. Тоді я остаточно зрозуміла: сталася біда».
Через шість днів після зникнення родині повідомили: що коли туди, де був брат з іншими бійцями, прийшла заміна, на позиції не було нікого — ні живих, ні мертвих.
Згодом слідчий порадив моніторити російські ресурси, де публікують відео з полоненими.
«Я почала це робити, бо хапалася за кожну соломинку. Про мої підписки стало відомо Службі безпеки, порадили видалитися. Але все ж муляло, що люди не могли зникнути безслідно, ризикнула і знову вирішила швидко все переглянути.»
От тоді Зоя і натрапила на те відео. То було 11 січня 2024 року.
«Уявляєте, я почула голос свого брата… Потім почала придивлятися — риси обличчя, профіль, борідка… Все було дуже схоже. Я його впізнала!»
З того моменту Зоя передивлялася відео сотні разів, показувала його іншим родичам і всі в один голос казали, що один з чоловіків дуже схожий на Володимира. Але жодного офіційного підтвердження, якихось доказів досі немає, хоч минуло вже два роки.
«Братик мені постійно сниться. Одного разу він мене запитав: “Чого ти так тягнеш, чому нічого не робиш з цим полоном?” — зі сльозами на очах пригадує Зоя. — Може то якийсь віщий сон, а може це тільки психологія і мій мозок. Проте все одно надзвичайно важко згадувати і бачити такі сни».
Мама та сестра Володимира Шепи роблять усе, щоб знайти його. Звертаються до всіх можливих організацій, доєднуються до мирних акцій, щоб суспільство не забувало, відчувало і свою відповідальність — поки що безрезультатно,
«Звичайно, сім’ї важко шукати сина, брата, коли всі довкола мовчать, бо звикли, бо таких, як ми —багато. Майже у кожній родині є ті, хто або на війні, або загинули, або зникли безвісти. Всім не допоможеш, свої проблеми важливіші. Тому чим більше проходить часу, тим більше всі звикають до горя в нашій родині, тим менше співчуття», — діляться переживаннями мама і сестра.
«Дуже гірко і образливо, бо наш Володя пішов добровольцем, пішов, щоб зупинити ворога, щоб затулити разом з іншими такими ж звичайними хлопцями, свою країну від біди, від рабства. Він знав, що може втратити життя, але був готовий до цього. А коли з ним сталася біда, то ми з сім’єю мусимо самі писати листи до всіх можливих організацій, намагатися його шукати. Це гнітить і ображає не тільки нас, це болить усім родинам загиблих, родинам тих, хто роками у полоні чи вважається зниклим безвісти».
Мама та сестра шукають Володимира лише серед живих і вірять, що він обов’язково знайдеться і повернеться. Щодня вони чекають дзвінка, кожні кілька хвилин моніторять новини і відео, щосили тримаються за надію на зустріч, на обійми, на радість повернення додому. І саме ця віра допомагає не скласти руки, не впасти у відчай і робить їх і подібні їм родини незламними.
Автор: Богдана Іванчо
